Десять днів місяця тішрі, між Йом Теруа та Йом Кіпур (Днем відпущення гріхів) – дні покаяння, коли в кенасах читають покаянні молитви, що називаються селіхот. Слово селіхот סְלִיחוֹת означає “вибачення” (в множині; в однині – סליחה селіха).
В ці дні також просять вибачення у людей, перед якими завинили, й самі прощають їх провини.
Як за старих часів відбувалося читання селіхот у Феодосії, чудово занотував караїмський етнограф, фольклорист та знавець караїмської культури Барух бен Яков (Борис Якович) Кокенай.
“ПЕРЕДРАНКОВІ МОЛИТВИ – СЕЛІХОТ (ПРОЩЕННЯ)
З наближенням свята “Кіппур-оруч” (піст), за давнім звичаєм, за 10 днів до посту, починаються передранкові молитви під назвою Селіхот. Не в багатьох громад залишилися ці тихі й сумні молитви, і не багато хто відвідує кенаса, навіть у тих громадах Криму, в яких вона продовжує існувати. І як багато зі стародавнього й чудового вимерло й продовжує вимирати у нас, караїмів, так і Селіхот переживає свої останні дні, й недалекий той час, коли Селіха перейде в область переказів. Напевно й багато хто з караїмів, які живуть вдалині від Криму, не знають що таке Селіха.
За покликом служителя кенаса, який ходить караїмською слобідкою й речитативно співає слово – Селіха, повільно випливають із темряви силуети прихожан храму, а вікна храму серед темної ночі світяться червоними вогниками запалених свічок.
Третя година ночі. То тут, то там чутно стукіт об камені палиць старих, що йдуть. Тихо збираються стар і млад за стіни стародавнього храму в Феодосії. Тихо ведуть між собою розмови прихожани, ніби побоюючися порушити урочисту тишу ночі.
Але ось мало-по-малу народ зібрався, і один з поважних старців чи сам священик починають молитву Селіха. Тихо й урочисто лунає приємний старечий голос серед глибокої тиші ночі, а відлуння під склепіннями храму вторить йому. Потужнішає голос того, хто молиться, й натхненно лунають і розливаються дивовижні звуки мотивів Селіха, що огортають душу.
Ось в молитві минає година-друга: натовп наелектризований голосом мітпалеля, повним релігійного екстазу, урочистістю оточуючої ночі й дивовижними мотивами, що співають про щось далеке, давно позабуте.
Та от вже починається заключна молитва Мойсея “вайхал Моше”… Багато хто в цій молитві забуває про весь світ, зливаючися душею з потойбічним, а мітпалель (тобто той, хто веде молитву) втомленим умиротвореним голосом співає останні слова молитви “салаті кідвареха” (тобто “прощаю за словом твоїм”). У багатьох на очах сльози, сльози розчуленої, очищеної в молитві душі.
Передранкова молитва Селіха скінчилася. Дехто залишається в кенаса в очікуванні ранкової молитви, інші виходять на двір та дивляться на небо: вже блякнуть та гаснуть зорі, і лише одна з них – Чолпан Йилдизи – ще яскраво світить, та минає певний час, і вона теж гасне… Починається ранкова молитва…
Все це було років 5-8 тому, але тепер вже не те: позабулися дивовижні мотиви передранкових молитов, померли старі, не залишилося людей, які люблять свою старовину, а про зимову Селіха й спомину немає – вона канула у вічність. Тепер же приходять 6-7 людей, жалюгідні залишки минулих славних мужів, і плачуть про свою погибель, а вітер байдуже розносить заснулим містом їх лемент.
Написано мною, учнем, у перше десятиліття ХХ століття в місті Феодосії. Ростов-на-Дону, вересень 1964 р. Б. Я. Кокенай”.
Перед постом “кіппур-оручи” за 10 днів щоночі служитель кенаса Бабай-ака Стамболі (стамбульський), бувало глибокої ночі, годині о 3-4, ходив вуличками слобідки й речетативом співав: “селіха! селіха!”, скликаючи народ на молитву, подібно тому як муедзин скликав народ до мечети. І це було гаразд, і ніхто з некараїмських сімей не скаржився, що будить їх глибокої ночі. У дитинстві мені завжди було цікаво ходити на нічне чування й слухати сумні мотиви глибокої старовини з вуст старих. Бувало йдеш уночі, і в глибокій тиші й темряві південної ночі бачиш одну свічку, поставлену на скляній веранді кенаси на знак того, що храм уже відкритий і чекає парафіян, а десь на вузеньких і кривих вуличках слобідки лунає приємний голос Бабай-ака, який своїм співом будить парафіян. У тиші проскрипить і грюкне чиясь хвіртка, й невидиме обличчя, вдаряючи палицею по камінню, рухається в напрямку свічки до храму. Оскільки вночі жіноче відділення кенаси не відкривали, пам’ятаю, як кілька жінок бувало сидять надворі під вікнами кенаси й слухають стародавні мотиви, які, крім старшого покоління, мало хто й пам’ятає, а незаписані на ноти, вони, проіснувавши сотні років, безвісти зникнуть у наш божевільний вік воєн та вбивств”.
ילקוט 